22 листопада 2008 року члени Павлодарського товариства української культури ім. Т. Г. Шевченка, у відповідь на  заклик Президента України В. А. Ющенка та Світового Конгресу Українців про вшанування 75-х роковин Голодомору в Україні,   долучилися до загальноукраїнської акції “Засвіти свічку”. Саме цього дня по всій Україні, і практично у всіх куточках земної кулі, де мешкає справжня українська душа і люди доброї волі, проведено заходи пам’яті жертв штучного голоду в Україні, спланованого та “майстерно” проведеного тодішнім кривавим державним режимом, наслідки якого до сьогодні шокують і не піддаються людському розумінню.

Слід зазначити, що українська громада Павлодару, ще починаючи з жовтня минулого року, проводила заходи пам’яті невинно убієнних в період великого Голоду на теренах головної житниці Європейського регіону – Україні. Це всеукраїнські акції: “Запали свічку” (2007 р.) та “Незгасима свічка” (жовтень 2008 р.). На протязі останнього року в світлиці товариства та українській церкві святих Петра і Павла бажаючі могли ознайомитися з плакатною виставкою “Забуттю не підлягає”, яка наглядно демонструє трагедію українських Голодоморів 1921-1923, 1932-1933 та 1947 років. Не менш аргументовані докази штучного голоду наведені в книзі, своєрідній енциклопедії, “Злочин”  (упорядник П. Кардаш), чимало наведено доказів організованого голоду  і в книзі «Розсекречена пам’ять», виданій на підставі документів Служби Безпеки України.

У день пам’яті всеукраїнської скорботи в українській церкві Павлодару настоятель храму отець Ярослав Головчук відслужив панахиду по невинно убієнних в період  страшного Голоду і разом з парафіянами помолився за  їх насильницько загублені душі. У цей день  дзвони української церковки міста на Іртиші тривожно сповіщали павлодарців про пам’ять убієнних в Україні та Казахстані.

А у надвечірній час не менш скорботно заблимали вогники свічок в руках членів української громади, котрі після освячення парохом української церкви української світлиці, що розташована в новому міському Палаці дружби, провели зустріч скорботи в пам’ять всеукраїнського лиха, яке 75 років тому приніс пекельний Голод, який забрав з собою  біля десяти мільйонів жителів української землі  та біля трьох мільйонів казахстанців.

Голова місцевої української громади Михайло Парипса розповів  учасникам скорботної зустрічі про заходи в пам’ять  75-річної  трагедії народу України, які проводяться в самій Україні та  в українських громадах світу.

Учасники зустрічі поділилися спогадами про ті страшні дні, пригадуючи розповіді своїх рідних та односельців, яким чудом вдалося вижити. Але на зустрічі були і очевидці того людського лиха. Так,  82 річний Михайло Гапон розповів, що будучи 7-річним хлопчиком, у 1933 р. виховувався в державній комуні ім. Балицького, але він, як і всі комунари і викладачі були ситими та  непогано зодягненими, хоча прямо за тином комуни люди падали замертво від голоду, як мухи. Пізніше він та його рідні дивувалися, як могло статися, що їхній дідусь весною помер від голоду, а улітку видали посвідку про смерть під № 1, хоча в їхніх Сокиринцях, що на Чернігівщині, ще при живому дідусеві  від голоду помер 41 односільчанин. І далі ветеран констатує, мовляв, тепер зрозуміло, чому до цього часу немає можливості порахувати скільки точно загинуло людей у тому лихолітті...

Ветеранові праці та колишньому в’язневі  воркутинських таборів Михайлові Ткачу в 1933  було всього чотири роки, але він добре  пам’ятає, як від голодної смерті його спасала матуся, але сама була виснажена і  померла на його дитячих ручках. Більше нічого не зміг додати пан Михайло, бо душили сльози і він ледь утримувався, щоб не заридати, як це часто робить, пригадуючи ту страшну пору.

Михайло Шевченко родився у 1941 і випробував на собі голод 1947, має на руках довідку сільської ради, де сфабриковано причину смерті його старшого братика, який помер  від голоду в 33-му у 10 річному віці, хоча голова сільради констатує, що причиною смерті стала другорядна хвороба.

Учасники скорботної зустрічі переглянули документальні відеофільми та фільм О. Янчука “Голод 33”, а потім за православним звичаєм  відбули скромну  поминальну вечерю. І, забравши з собою свічки, які були запалені ще у жовтні від “світової Незгасимої свічки”, домовилися о 20 годині їх запалити в  своїх домівках, якраз тоді, коли це саме зробили і сотні тисяч жителів  у самій Україні, що символізувало духовне єднання українців, котрі, хоч і знаходяться на далекій відстані, але єдині в своїх помислах за історію, долю та краще майбутнє своєї рідної, багатостраждальної землі, ім’я якій – Україна.

Пам’яті жертв українського геноциду була присвячена і радіопередача місцевого товариства “Українська родина”, що виходить в ефір на обласному радіоканалі, про цю подію було згадано і показано в телепрограмі обласного телеканалу “Павлодар – Казахстан”, в тижневику “Українські новини” було підготовлено інформацію про Голодомор України та скорботні всеукраїнські заходи в пам’ять жертв геноциду.        

Світлинa Інни Парипси